Найбільш яскраві вистави театру мають трагіфарсову жанрову природу, коли глядач спочатку сміється з героїв, а потім їм співпереживає – і навпаки. Професійний режисер і художній керівник трупи Ігор Ладенко створює психологічний театр, де сценічна дія й акторська гра важливіші за декорації та будь-які візуальні ефекти. Вистави “Театру 19” захоплюють завдяки акторам, які, здається, й не грають зовсім, а живуть саме так, як їх персонажі. Далі на kharkov-trend.
Кожна постановка – новий етап розвитку режисури Ладенка та колективу в цілому, але є серед них такі, що заслуговують особливої уваги. Їх споріднює мотив смерті та року, а також непідвладність людині її життя.
“Хулія славлю” – повернення на сцену забороненої комедії Миколи Куліша
Комедія Миколи Куліша “Хулій Хурина” (1926) про насадження чужорідної ідеології часів Радянської України була заборонена цензурою. Після приватної харківської постановки Леся Курбаса “для своїх” про неї було забуто на багато років. Звернення “Театру 19” до української п’єси від представника “розстріляного відродження” відбулося ще на етапі становлення театру, у 2003 році, і надало можливість для рефлексії над спільним історичним минулим. Сміх у виставі гротескний, втілений у яскравих кольорах і численних образах – символах епохи, та працює з набутими історичними травмами глядача. Акторам також дозволено полемізувати: раз у раз приміряючи нові образи, вони виходять з ролі й говорять “від себе”, як учасники брехтівського театру.
Вистава “Хулія славлю”, як і п’єса Куліша, – це іронія над прославленням на українському селі нікому невідомого, нічим не видатного, вигаданого героя Хулія Хурини, що глобально символізує підміну цінностей і насадження хибних ідолів, обман людини з народу. Українська класика у виконанні “Театру 19” зазнала значного глядацького успіху. За дев’ять років сценічної історії вистава “Хулія Славлю” набула видозмін, як і кожна хороша вистава, яка має лишатися актуальною та бути суголосною часу. Колектив театру грав текст Куліша, але говорив зі своїми сучасниками, наввипередки полемізуючи з тогочасними викликами суспільно важливих подій.
“Двері” – вистава театру з найдовшою сценічною історією
Вистава зі складною жанровою природою “Двері” вперше була поставлена у 2005 році. Це була вже п’ята постановка “Театру 19”. Сюжет оснований на сценічно привабливій п’єсі італійського драматурга Луїджі Лунарі “Троє на гойдалці” (1989). Текст редагований режисером так, щоб звернути увагу на містичну природу зображуваних обставин та наділити таємничістю назву вистави. Двері – головна декораційна складова постановки, вони ж є порталом до філософської підоснови сценічної дії. Троє чоловіків – Командор, Капітан і Професор – люди “з різних світів” опиняються разом в одній кімнаті, прийшовши за відмінними адресами та своїми справами. Для кожного є окремі двері, які не пропускають інших. Та й виходу з них немає, бо за дверима – лише та сама кімната.
Вистава розпочинається як захоплююча комедія, коли герої намагаються збагнути, що це за місце, і через яку помилку вони всі там опинилися. Капітан розповідає найдовший анекдот у світі, Командор впадає у драму і панікує, а Професор намагається дійти розгадки логічним шляхом. Раптова поява у кімнаті Жінки, що виконує роботу прибиральниці, змінює комедійну лінію гри. Питання, на які не можуть відповісти герої вистави, захоплюють й глядачів. Виникає філософсько-містична атмосфера: клубні диму, червоне світло і здогадки про те, чи живі ще Капітан, Командор і Професор, а чи померли й знаходяться у чистилищі. Жінка, яка може заходити й виходити з кімнати, сприймається героями як покоївка Господа, або і як сам Бог, чи може його мати – персонажі постійно гадають та не можуть знайти відповіді. Намагаються представити себе як хороших, гідних людей, але поступово припиняють в це вірити. Під кінець вистави головні герої, здається, покидають кімнату, нівелюючи усі свої психологічні осяяння, але на зміну їм приходить Жінка – втілена демониця у пекельно-червоному лакованому вбранні. Оманливе полегшення змінюється моторошною картинкою не райського майбутнього для Капітана, Командора та Професора.
Комедійна природа вистави поєднується з трагедійною, чим породжує привабливість для глядачів протягом більш ніж п’ятнадцяти років. Питання: що чекає на людину після смерті й чи можна до цього підготуватися – завжди бентежать і лишаються актуальними.
“Наш Гамлет” – вистава без центрального гамлетівського монологу
Трагедія Вільяма Шекспіра зі всім відомим сюжетом ніби зобов’язує до серйозного ставлення і слідування тексту драматурга. “Театр 19” не злякався надуманої театральною спільнотою відповідальності й поставив “Гамлета” (1599-1601) взагалі без центрального питання “Бути чи не бути?”. На нього буквально махнули рукою зі сцени. Вистава 2009 року випуску створена з великим інтересом до основних персонажів п’єси і їх унікальних образів. Режисер органічно скоротив дію до зручних для глядача XXI століття двох актів, але не відмовився від віршованої форми. Заздалегідь приречені герої вистави на початку сумирно сидять в рядок. Дія закільцьована, і наприкінці вони так само непорушно займають місця на стільцях, спершу розказавши свої історії.
Основним декораційним рішенням вистави є блискуча завіса, що, наче призма, відділяє не лише сценічну дію, а й відносини між персонажами. Головний символ у постановці – піджак Могильника, який зрештою надягає кожен персонаж – уособлює смерть. Режисер пронизує виставу “Наш Гамлет” мотивом фатальності: герої живуть, люблять, ненавидять, мстяться, але їх доля давно вирішена самим Шекспіром, і вже кілька віків ніхто не здатен цього змінити.
“Шукаю роботу” – психологічна гра на театральній сцені
У 2013 році “Театр 19” випустив прем’єру вистави за п’єсою іспанця Жорді Гальсерана “Метод Гронхольма” (2003). Сюжет драматургії зосереджений навколо професійних якостей людини, і того як вони переплітаються з особистими. Режисер знову обирає п’єсу, де персонаж знаходиться у пастці, сам того не розуміючи. Його поведінкою маніпулюють, підводять до потрібної дії, як того піддослідного щура. У виставі четверо кандидатів борються за престижне робоче місце у великій корпорації. Кожен актор вдягнений у блискучий діловий костюм, а центральним реквізитом тире декорацією є гігантська скріпка. Як і у виставі “Двері”, візуальних ефектів мінімум, дія зосереджена навколо психологічної гри акторів та їх персонажів. На початку вистави видається, що учасники потрапляють у таку ж дивну кімнату, але лишаються у ній за доброї волі. Усе виглядає як групова співбесіда, сутність якої полягає у тому, щоб кандидати пройшли ряд хитрих випробувань й самостійно вирішили, хто з них гідний зайняти вакантне місце. З часом завдання стають більш особистими та агресивними й виявляють істину природу головного, і, як виявляється, єдиного кандидата. Уся співбесіда – фарс, гра у грі, влаштована роботодавцями оригінальна психологічна перевірка, розіграна по ролях.
Вистава “Шукаю роботу” тримає глядача у постійній напрузі, залучаючи його до вишуканої психологічної гри.
