“Театр 19”: історія створення та діяльності харківського професійного театру

Харківська культура завжди буяла великою кількістю театральних колективів: від професійних труп до аматорських студій. На початку XXI століття у місті виник новий театр, про який швидко дізналася вся Україна. З часом загадкова назва “Театр 19” зайняла постійне місце на афішах харківського Будинку актора, а глядач закохався у колектив яскравих творчих особистостей. Далі на kharkov-trend.

Історію “Театру 19” можна відтворити, пішовши за “хлібними крихтами”, що лишилися на сторінках періодичних видань за останні 24 роки. Рецензії на вистави, інтерв’ю з режисером, творчі портрети акторів і нариси до театральних фестивалів складають загальну картину подій та вражень від “Театру 19”. Втім мало де можна зустріти думку, що успіх цього театру полягає у слідуванні принципу “сродної праці” (за Г. Сковородою), коли всі учасники відчувають щире задоволення від процесу творення. Усе геніальне – просте: любов до театру є мотивацією до роботи й разом з тим – вищою нагородою за неї.

“Театр 19”: юність

Народження театру

Народження творчого об’єднання відбулося 19 червня 2000 року, у 32-й аудиторії Харківського національного університету мистецтв імені І. Котляревського. Тоді була здійснена прем’єра вистави режисера-студента 2 курсу Ігоря Ладенка під назвою “Емігранти”. У постановці зіграли друзі режисера – Олег Дідик та Сергій Бабкін. Саме вони стали кістяком акторського складу майбутнього недержавного, але від того не менш професійного театру.

Число 19 стало відправною точкою для колективу. Воно магічним чином супроводжувало митців на початку творчого шляху (прем’єри та важливі події), тож назвою театру було вирішено підбити підсумок збігів та випадковостей. Розпочинати вистави о 19:00 також увійшло в традицію, якої “Театр 19” незмінно дотримувався.

Створивши свій театр ще бувши студентом перших курсів театрального інституту, Ігор Ладенко вже мав уявлення про те, яким він буде, а головне – яким точно ні. Упродовж п’яти років (1997 – 2002) майбутній художній керівник працював техніком у Харківському драматичному театрі. Робота майстра монтувальної ділянки, а також невеличкі епізодичні ролі дозволили Ладенку побачити реальний стан державного театру за лаштунками. Спостерігаючи за професійним методом головного на той час режисера театру Олександра Барсегяна, що сповідував принципи реалістичного театру, Ладенко й сам закохався у глибокий психологізм сценічної дії. Молодість, амбіції, однодумці й дещиця удачі дозволили швидко організувати власну театральну справу, спираючись на професійну школу, що пройшли всі учасники “Театру 19”. Новий колектив складався з друзів, які спілкувалися на рівних і мріяли про “живе мистецтво”, що приноситиме задоволення. Історія бунту молоді проти чинної системи стара як світ, і студенти театрального інституту стали її частиною. “Ладенко і компанія” хотіли відрізнятися: творити щось власне й унікальне, бути почутими, проводити свою репертуарну політику, підтримувати в колективі атмосферу взаємоповаги та рівноправності.

За більш ніж 20 років існування “Театр 19” випустив усього 15 вистав, але кожна з них зазнавала трансформацій: нові редакції; інший акторський склад; переосмислення сцен; зміна мови, якою грають постановку. Режисер постійно знаходиться у творчому процесі й рефлексує над кожною своєю роботою. Для “Театру 19” кількість прем’єр не визначальна, бо театральний процес виглядає як марафон, а не спринт.

Якими були перші вистави

Перші вистави грали у стінах інституту. “Емігранти” за п’єсою польського драматурга Славомира Мрожека – абсурдистська драма, розрахована на двох акторів. Уже в першій сольній роботі Ігор Ладенко побудував сценічну дію на акторській грі, заклавши основу для театру акторських індивідуальностей. Розмовна п’єса про пошук кращого життя в іншій країні не втратила актуальності з року її написання Мрожеком (1974), який переклав на папір драматичний досвід свого життя (еміграція у геополітичній парадигмі Схід-Захід).

З першої ж вистави театр отримав досвід співпраці з професійним театральним художником Катериною Колісниченко, започаткувавши міцний союз на довгих 12 років (2001 – 2012).

Наступну виставу Ладенка зіграли актори Олександр Маркін, Сергій Бабкін та актриса Наталія Іванська у 2001 році. Це була “Любоff” за комедією положень американського драматурга Мюррея Шизгала “Luv”. Режисер, слідуючи за автором, перекручує слово “любов”, віддзеркалюючи ідейну проблематику твору: складність розуміння сутності кохання сучасною людиною.

Третьою, етапною виставою театру стала прем’єра “Павло I” (2002) за твором російського письменника з українським корінням Дмитра Мережковського (Мережко). Мережковський був релігійним мислителем, тож його п’єса – складний постановчий матеріал. Однак, режисер вхопився за неї як за можливість для психологічного осмислення природи влади як такої. Саме за цю виставу театральний колектив під керівництвом режисера Ігоря Ладенка отримав першу значну нагороду на Всеукраїнському фестивалі сучасного мистецтва “Культурні герої XXI століття” у Києві.

У виставі брали участь актори Сергій Бабкін, Олександр Маркін та Юрій Ніколаєнко. Сергій Бабкін у той час саме розпочинав музичну кар’єру, тож виступив як автор музичного оформлення вистави “Павло I”. Його сценічний партнер по “Емігрантам” Олег Дідик у цій постановці виступав у якості оформлювача зі світла, змінивши Бабкіна у ролі Павла аж п’ять років потому (2007).

Після цієї вистави театр отримав назву, знайшов дім (орендна “кімната” в Будинку актора) і нарешті став самим собою, таким як його задумав творець – художній керівник Ігор Ладенко.

“Театр 19”: молодість

Основні вистави 2002 – 2011 років

За час своєї діяльності багато акторів пройшло через сценічне сито “Театру 19”, але не кожен з них запам’ятався харківським глядачам та критикам. У 2002 році сформувався сталий акторський склад, що впродовж десятка років (хто більше, а хто менше) був обличчям театру: Сергій Бабкін, Олег Дідик, Наталія Іванська, Олександр Маркін, Сергій Савлук, Юрій Ніколаєнко, Сергій Лістунов.

У 2003 році театр знову здивував вибором драматичної основи, поставивши давно заборонену і призабуту українську п’єсу Миколи Куліша “Хулій Хурина” (1926). Вистава під назвою “Хулія славлю!” поєднала акторську багатоплановість у виконанні ролей, сучасний погляд на класичний текст та культурно-історичні гештальти українців.

Вистави театру “Двері” (2005), “ЧМО” (2006), “Наш Гамлет” (2009), “А все-таки” (2010), “Кароль” (2011) отримали довге сценічне життя. П’єси, покладені в їх основу, написані письменниками з різних країн, у різний час, за окремими жанровими та літературними законами, проте режисер сплів їх у міцний ланцюжок взаємопов’язаних між собою елементів. Загальний тон драматичної напруги, здатність через комічні засоби донести трагедію особистості та світогляду є лейтмотивом репертуару “Театру 19”.

Вплив Сергія Бабкіна на долю театру

Молодість “Театру 19” минула під звуки овацій та аншлаги на виставах за участі Сергія Бабкіна, піднесеного на хвилю популярності завдяки подвійному влучанню у мистецтво театру і музики. Актор брав участь у заснуванні театру, і саме в ньому найкраще виявився талант лицедія Бабкіна. Роль центрального драматичного героя завжди діставалася йому – ідеальному Гамлету “Театру 19”. Коли після 12 років дружби й спільного життя на сцені Сергій Бабкін пішов з колективу (2012), історія розвитку театру акторських індивідуальностей дійшла моменту неповернення. “Молодість” скінчилася.

“Театр 19”: зрілість

Про виставу “Найлегший спосіб кинути палити”

2012 рік. Пішов співзасновник театру Сергій Бабкін, пішла й художниця Катерина Колісниченко. На прощання вона оформила депресивну виставу про чоловічу кризу середнього віку “Найлегший спосіб кинути палити” (2012). Вистава поставлена по ще гарячому друкарському відбитку п’єси Михайла Дурнєнкова “(Самый) легкий способ бросить курить” (2009). Через публічний протест проти російської збройної агресії від 2022 року драматург є політично переслідуваним російським емігрантом.

Питання самовизначення звичайної людини у звичайному світі, висловлене художньою мовою “Театру 19”, знайшло відгук у харківського глядача. Катерина Колісниченко створила для вистави лаконічні мобільні декорації, що, як заведено театром, не відривають глядача від психоемоційної акторської гри, підкреслюючи контраст між статичною людиною і динамікою її мінливого життя.

Про досвідчених акторів театру

У цій виставі немає Бабкіна, а головна драматична роль віддана Олегу Дідику. Актор немовби створений для цієї ролі, наче йому не доводиться грати взагалі, як і Командора (“Двері”), і Фернандо з наступної вистави театру “Шукаю роботу” (2013). Якщо актори й ролі відмінно поєднані, режисер добре знає свій колектив, його спроможності й слабкі боки.

У 2012 – 2014 роках досвідчені актори “Театру 19” Олег Дідик, Юрій Ніколаєнко, Наталія Іванська отримали атестат зрілості. Їх напрацьована майстерність вийшла на перший план, з’явилася необхідність рухатися далі, до змін та інших життєвих звершень. Поступово, як профілактика творчого застою в артерії “Театру 19” почала вливатися нова кров.

“Театр 19”: переродження

Відродження першої вистави театру

У 2015 році до команди “Театру 19” приєдналися випускники Харківської державної академії культури: актриса Юлія Навроцька і творчий дует акторів тире музикантів Богдана Синявського й Миколи Михальченка. Гамлетом нового часу у виставі “Наш Гамлет” став Михальченко. Синявський виконав роль старшої вікової категорії, зігравши Професора у постановці “Найлегший спосіб кинути палити”. Вочевидь, у цих двох акторах режисер Ігор Ладенко побачив майбутнє свого театру та надихнувся настільки, що, немов уперше, поставив з ними дебютну п’єсу “Театру 19” “Емігранти”. Вистава під зміненою назвою “Почати спочатку” – не лише нагадала режисеру смак насолоди від творення мистецтва, а й стала початком для комплексних оновлень в житті театру. У 2015 році до колективу “Театру 19” увійшов титулований “Король трикотажу”, художник Олександр Абманов, створивши візуальну партитуру до камерної гри дуету Михальченка і Синявського.

Режисерські експерименти і вистава “Звірячі історії”

Наступну постановку Ігор Ладенко здійснив у двох варіаціях: одна з них була розрахована на досвідчених акторів його покоління, інша – на недавніх випускників театральних навчальних закладів. Створивши подобу театралізованого рингу, режисер підбурив обидва акторських склади грати на повну силу. Експериментальна вистава “Звірячі історії” (2016) поставлена за п’єсою американського драматурга Дона Нігро (2014). Набір сцен з історіями про життя тварин у виставі стає алегоричним зображенням недосконалості людства. Серйозні важкі теми подані акторами через відчуження від людського начала і набуття звіриної подоби.

Через два роки, у 2018, зі сцени “Театру 19” вперше пролунала українська мова. Продовжуючи експериментувати з виставою “Звірячі історії”, режисер створив її авторську україномовну версію, що засвідчила свідомий крок театру до національної самоідентифікації. Після цього життя “Театру 19” раптово стало на паузу. Спочатку через наслідки коронавірусної пандемії – кастрацію культури карантинними заходами, а потім через повномасштабну війну й пряму загрозу життю людей.

Курс на “театральний гедонізм”

До пандемії 2019 року колектив “Театру 19” встиг здійснити ще дві постановки: “Щасливо” за текстом Майкла МакКівера (2017) та “Пожалів дурень дурненьку” Сергія Руббе (2018). Вистави засновані на сучасній драматургії та мають яскраво виражену трагікомічну жанрову природу, вподобану режисером. Основний акторський склад змінено до непізнаваності. Серед нових імен – актриса Юлія Єрмакова, випускниця альма-матер “Театру 19”.

Вливання нової крові в театр принесло очікуваний результат: “пацієнт” переродився з жагою до життя, притлумити яку здатні лише такі всепоглинаючі обставини як війна або смертоносна хвороба. На всіх етапах розвитку творчого об’єднання “Театру 19” притаманний особливий вид насолоди життям, що можна визначити як “театральний гедонізм”. Кожен учасник цього колективу перебуває в ньому рівно стільки, наскільки вистачає його театрального гедонізму, аби не втомитися від повторюваної сценічної дії.