Акторська гра, музика, танці, цікаві декорації та навіть текст – лише інструменти у руках їх диригента, автора вистави – режисера. Саме режисер є носієм ідеї постановки, обираючи кожен її елемент. Далі на kharkov-trend.
Мистецтво режисури зародилося на теренах України за діяльності театралів-аматорів, відомих під назвою “корифеї українського театру”, у ХІХ столітті, а розквітло у XX. Місто Харків стало тоді культурним центром для цілої плеяди режисерів.
Головним прагненням митців було вивести театр зі сфери розваг на культурний фронт. Завдяки діяльності видатних режисерів минулого традиційний побутовий театр набув рис умовного, глибоко психологічного та філософського.
Лесь Курбас і його театр-студія “Березіль”
Творчість Леся Курбаса (1887 – 1937) відома як найбільш реформаторська в усій історії українського театрального мистецтва. Європоцентризм режисера (літературна основа закордонних авторів; засвоєння і повтор стилістики постановок, характерної для різних мистецьких епох; звернення до теоретичних праць та досвіду європейських режисерів-сучасників) допоміг національному мистецтву швидкими темпами надолужити відставання у розвитку і стати повноцінним учасником світового театрального процесу.
У 1922 році у Києві режисер створив експериментальний майданчик для самореалізації та навчання однодумців – МОБ, що розшифровується як Мистецьке об’єднання “Березіль”. Діяльність МОБу в Києві, а з 1926 року у Харкові, крім суто постановчої, була спрямована на функціонування акторських студій, лабораторії та майстерень з підготовки режисерів, художників, хореографів, композиторів і теоретиків-архіваріусів.
Харківський період “Березолю” (1926 – 1933) був інакшим, кульмінаційним для Курбаса. Він уособлював зрілість у поглядах та пошуках режисера, а також перехід до нового типу українського мистецтва – філософського театру. У Харкові Курбас об’єднався з літератором Миколою Кулішем та художником Вадимом Меллером у творчий тандем, що ознаменував модернізацію українського театру. Разом митці здійснили постановки: “Народний Малахій” (1928), “Мина Мазайло” (1929), “Маклена Граса” (1933) – антропоцентричні інтелектуальні вистави, складні для розуміння масового глядача. Оскільки Курбас, Куліш та Меллер самі були цікавими людьми, то і творили театр індивідуальностей.
Після заслання радянською владою режисера Курбаса та письменника Куліша до Соловецького табору, у 1937 році обох було розстріляно. Їх імена долучилися до списку представників “Розстріляного Відродження” – невизнаних митців свого часу, жорстоко покараних за любов до української культури та непересічну особистість, зрозуміти яку змогли лише з плином часу.
У 2021 році Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, підвалини якого заклав сам Курбас, започаткував онлайн-проєкт “Open Kurbas: цифрова колекція”, відкривши світові свою музейну колекцію, пов’язану з персоналією режисера.
Борис Балабан – засновник Першої державної музичної комедії
Борис Балабан (1905 – 1959) був одним з яскравих учнів Леся Курбаса, чия зірка зійшла у Харкові. Бувши актором і режисером театру “Березіль” у 1922 – 1929 роках, Балабан пройшов шлях від учня до майстра. Як режисер у “Березолі” він здійснив дві постановки: “Чотири Чемберлени” (1931) та “Плацдарм” (1932). У спільному проєкті Балабана з режисером Володимиром Скляренком “Чотири Чемберлени” березільцями були засвоєні прийоми розважального жанру ревю, що його підгледів Курбас у виставах німецьких колег.
Тяжіння до видовищних, візуально насичених постановок спрямувало Балабана у напрямку розвитку музичних театральних форм. Спільно з іншими учнями Леся Курбаса, режисером Януарієм Бортником та диригентом Богданом Крижанівським, Борис Балабан у 1929 році став засновником першого українського театру музичної комедії. Формат музичного театру став ідейним продовженням напрацювань митців періоду “Березоля”. Балабана цікавили різні театральні жанри: від драматичних вистав до опери. Режисер займався написанням текстів спеціально для музичних театральних форм, заручившись професійною підтримкою харківського гумориста Остапа Вишні. Результатом їх спільної праці стала прем’єрна вистава театру “Орфей у пеклі” – класична оперета Жака Оффенбаха, поставлена в експериментальному стилі. Переосмислюючи класику, театр, завдяки Балабану, перейшов до власного унікального репертуару.
Борис Балабан понад десять років очолював Харківський театр музичної комедії, аж доки у 1933 році розпочалося політичне переслідування Леся Курбаса. Разом з іншими учнями-березільцями Балабана зняли з керівної посади. Подальша творчість режисера вже не була пов’язана з Харковом.
Олександр Біляцький – режисер зі стажем Харківського театру для дітей та юнацтва
У 1960 році у післявоєнному Харкові відроджено діяльність театру юного глядача. Вже наступного року в його стінах з’явився амбітний актор Олександр Біляцький (1937 – 2011), поринувши в ідейні та естетичні особливості театру. У важкий час для колективу, з новеньким дипломом режисера у руках, Біляцький почав тривалий постановчий шлях в театрі (1976 – 1983; 1992 – 1999). Його почерк визначався невпинними пошуками нових ідей та засобів виразності, разом з тим режисер не став реформатором сцени.
Режисерська робота Біляцького в театрі юного глядача – ціла епоха, що почалася з вистави “Листи до друга” (1977) та сформувала цикл постановок, присвячених воєнній історії та людям Харкова. Продовженням стали вистави “Початок фанфарного маршу” (1978) та “Бій іде в пітьмі, щоб закінчитися світлом” (1980). Під час створення “Початку фанфарного маршу” режисер познайомився з драматургом Зиновієм Сагаловим, співпраця з яким тривала аж до завершення його театральної кар’єри.
Хоча Біляцький і прагнув до постійної зміни почерку, але у його виставах неодноразово прослідковувався вплив епічного театру Бертольда Брехта. Біляцький використовував умовні прийоми театру представлення: руйнування “четвертої стіни”, публіцистичні зонги. Також у його виставах було багато пантоміми та музики.
У період 1983 – 1991 років митець обіймав посаду головного режисера Харківського драматичного театру імені Тараса Шевченка. До 100-річного ювілею Леся Курбаса, у 1987 році, Біляцький заснував малу експериментальну сцену “Березіль”, що дозволило частково повернути театру його історичну назву. Повернулася на сцену й заборонена з часів “Березолю” п’єса Миколи Куліша “Мина Мазайло”. У 1989 році дипломна вистава випускного курсу Біляцького у Харківському інституті мистецтв увійшла до постійного репертуару театру. Тема політичних чвар всередині сім’ї знову знайшла свого глядача.
Після смерті дружини Олександр Біляцький залишив улюблену справу, вперше за довгі роки припинивши черпати натхнення з мистецтва.
Олександр Барсегян – маестро психологічного реалізму
Аж тридцять п’ять років Олександр Барсегян (1929 – 2011) обіймав посаду головного режисера Харківського академічного драматичного театру (1975 – 2011). Через його творче сприйняття пройшли п’єси Шекспіра, Гольдоні, Чехова, Островського, поставлені у дусі психологічного реалізму. Режисер був невідступним послідовником театру перевтілення, його театральне життя підкорювалося законам системи Станіславського. Класичний репертуар та глибокий психологізм знаходилися в основі режисерського методу Барсегяна, якому він навчав учнів театрального інституту (де сам колись вчився). Леонід Садовський, Степан Пасічник, Ігор Ладенко продовжили його справу на ниві психологічного театру, акцентованого на індивідуальності режисера та акторів.
