Люди, приходячи в театр або переглядаючи фільм, завжди бачать акторів. Всі, хто дивиться, надихаються їх образами, грою, оточенням, музикою та відмінними спецефектами. Але мало хто замислюється, завдяки кому можна насолоджуватися постановкою. Все це завдяки таким людям, як режисери! Хоч вони й залишаються в тіні всієї дії, але це найважливіші люди у театрі. Вони виробляють все те, що людина може бачити на сцені театру, або на екрані кінотеатру. Одним із таких талановитих людей, який був невидимий для широких мас, був Анатолій Васильовича Ефрос. Яке в нього було життя? І чому він вибрав саме шлях режисера? Далі на kharkov-trend.
Ранні роки життя
Анатолій Васильович Ефрос народився 20 вересня 1925 року у Харкові в сім’ї талановитого інженера Ісаака Вельковича Ефроса та Лідії Соломонової Ефрос, яка працювала перекладачем науково-технічної літератури на заводі разом зі своїм чоловіком. Сім’я мешкала на вулиці Потебні будинок 14.
З самого дитинства Анатолій Ефрос захоплювався театром, а тому в 1943 році він вступає в акторську студію імені Ю.А.Завадського при Театрі імені Мосради, який зі зрозумілих причин в ті роки був в евакуації. В 1944 Анатолій вступив на режисерський факультет ГІТІСу, який він успішно закінчив в 1950 році.
Одразу ж молодий режисер взявся до роботи. Його першою роботою, яку він ставив сам, стала вистава “Прага залишається моєю”. Ця робота ставилася у Центральному будинку культури залізничників 1951 році. Але на професійній сцені Ефрос дебютував того ж року в Московському обласному драматичному театрі зі спектаклем “Приїжджайте до Дзвінкового”.
Робота в Центральному дитячому театрі
В 1951 році Ефрос влаштувався працювати в Рязанський драматичний театр. Там пропрацював лише два роки, а 1954 році йому видали направлення до Центрального дитячого театру. У даному театрі його поставили як режисера-постановника. Анатолій Ефрос зустрів на робочому місці свого інститутського педагога Марію Кнебель, яка вже за рік очолювала театр. Під її керівництвом, а також кропіткої роботи Ефроса, в дуже короткі терміни давним-давно всіма забутий Центральний дитячий театр став одним із найпопулярніших і найцікавіших театрів. Звичайно, репертуар театру був більше спрямований на підліткову аудиторію, саме коли тут працював Анатолій Ефрос, він перестав бути виключно таким. Багато хто відзначав те, що в цей період своєї творчості, ще юний режисер, умів говорити мовою молоді. Усі його постановки підкуповували глядача непідробним інтересом до світу переживань підлітків. Ефрос захоплювався цим і умів захопити інших.
Режисер тоді ставив усе, що писав Віктор Розов, і саме п’єси даного автора дозволили йому, як казав Анатолій Смілянський “почати свій “нерівний бій” з помпезним, липовим, мертвим мистецтвом, що його оточувало”.
У Центральному дитячому театрі, як і Ефрос, розпочинали свою акторську кар’єру Олег Єфремов та запрошені самим Ефросом молоді актори Лев Дуров та Олег Табаков. Тут, як багато хто тоді говорив, почалося відродження російського театру.
Театр імені Ленінського комсомолу та Театр на Малій Бронній
Звичайно ж, такого перспективного режисера не могли не помітити. Тому в 1963 році Анатолія Васильовича Ефроса запрошують до Московського театру імені Ленінського комсомолу, який на той момент переживав, м’яко кажучи, не найкращі часи.
Але на цій посаді, ніби за помахом чарівної палички, Анатолій Ефрос зміг відродити цей театр. Як і в попередньому театрі він віддавав більшу перевагу сучасної драматургії, даючи всім п’єсам якусь глибину, навіть тим, які спочатку не мали її. Ефрос і в цьому театрі часто ставив п’єси Віктора Розова, в якому мабуть він розглянув, так би мовити, саме свого драматурга. Але, крім нього, в театрі дуже часто були п’єси Едварда Радзінського та Олексія Арбузова. Величезний успіх мали такі спектаклі як “Знімається кіно…”, “У день весілля”, “Мій бідний Марат” та “104 сторінки про кохання”.
Останньою виставою Ефроса в театрі Ленінського комсомолу стала п’єса “Мольєр” Михайла Булгакова, яка була поставлена у 1966 році. Незабаром після прем’єри цієї вистави, на початку 1967 року Анатолія Ефроса зняли з посади керівника театру. Як казали актори театру, режисер був дуже несправедливий: одним акторам він давав безліч ролей, а в інших взагалі не було роботи. Тому скривджені артисти відіграли не останню роль у відставці Ефроса.
Через звільнення того ж 1967 року Ефроса призначають режисером Театру на Малій Бронній. Зі свого попереднього місця роботи він взяв десять акторів, до яких входили Ольга Яковлєва і Лев Дуров. На жаль, перша ж поставлена вистава “Три сестри”, піддалася просто величезній критиці і врешті-решт була заборонена. Після цього багато акторів злякалися і поспішили втекти від такого “безбашенного” режисера.
Але все ж таки режисер продовжував роботу в театрі на Малій Бронній, адже це були проблемки. А ось справжні проблеми почалися 1979 році зі спектаклю “Дорога”. Проблема була в тому, що вистава не вийшла взагалі. Не вдалася ні центральна роль, яку грав Михайло Козаков, ні акторів масовки, адже всі начебто грали через силу.
Ця невдача просто підірвала авторитет режисера у трупі. У свої молоді роки Ефрос будь-які конфлікти придушував за допомогою нових вдалих спектаклів, на жаль для нього цього разу цього засобу банально не було.
У 1982 році він знову спробував поставити “Трьох сестер” на Малій Бронній, але цього разу режисер зіткнувся з байдужістю глядачів. Хоч він і робив ставку як завжди на молоду публіку, молодій публіці виявився цей спектакль просто не цікавий.
В 1984 після численних конфліктів між Ефросом і Дунаєвим, обидва були змушені покинути театр.
Театр на Таганці
Звичайно ж така талановита людина, як Ефрос не міг залишитися без роботи, тому в 1984 році його призначають головним режисером театру на Таганці. Проблеми, на жаль, на цьому не закінчилися. Справа в тому, що Ефрос прийшов на місце Юрія Любімова, а Любімова звільнили, тому що він кинув виклик Міністерству культури СРСР. Влада вважала Любімова зрадником, а ось актори з якими він працював вважали його своїм справжнім режисером, тому Ефроса сприймали в негативному світлі. Більшість трупи оголосила бойкот проти наступник Любімова, а деякі актори навіть почали покидати театр на Таганці.
Незважаючи на все це режисер взявся за роботу і першою його роботою стала п’єса “Вишневий сад” А.П.Чехова, але проблема була ще в тому, що естетика режисерів була кардинально різною. Якщо ще врахувати, що актори не мали особливого бажання грати, то картина виходила зовсім сумна. До цього ще додалася преса, що посилювало все становище режисера.
У 1985 році керівництво країни змінилося, а це у свою чергу зробило можливим повернення Любімова. Тож Ефрос мав піти. Він не чинив опір і підписав колективний лист акторів театру на Таганці на підтримку повернення попереднього режисера.
Смерть великого режисера
Іти Ефросу було нікуди після повернення Любімова. Останньою виставою режисера став мольєрівський “Мізантроп”, прем’єра якого була восени 1986 року.
Емоційні потрясіння та психологічний тиск, який щодня протягом кількох років відчував Ефрос, не могло не позначитися на його здоров’ї. Це була одна з головних причин інфаркту, який 13 січня 1987 року спричинив смерть великого режисера. Поховали його на Кунцевському цвинтарі.
Багато хто тоді говорив, що саме прихід Анатолія Ефроса до театру на Таганці було помилкою, яка коштувала йому в кінцевому рахунку життя.